Легенди

Будинок людожера: невигадана та моторошна київська історія

Деяким киянам добре знайома історія про будинок людожера. Причому багато людей стверджують, що це зовсім не легенда. Все це насправді відбувалось у Києві часів Другої світової війни. Автори Kashtan Media вирішили переказати цю історію читачам.

Одразу треба наголосити, що людожером головний герой легенди не був. Навпаки, це інші мешканці столиці через нього займались канібалізмом.

Київ часів окупації. Фото: Was Media

Відбувалось це в окупованому німцями Києві, під час Другої світової. Ще до початку війни, на Подолі жив молодий хлопець Валерій. Він сильно влюбився в дівчину Марину. Вони одружились, але жили доволі неспокійно. Пара постійно скандалила. Доходило навіть до бійок та зрад.

Але з приходом війни все сильно змінилось. Марина захворіла, а Валерій в цей час не міг знайти собі роботу. Їжі в них було небагато, але вона була необхідна для того, щоб Марина одужала. Німецька окупація завдала з цим серйозних проблем. Дівчині ставало все гірше.

Валерій згадав, як сильно він її кохає. Щоб хоч якось їй допомогти та врятувати дружину, він вирішив піти на роботу до німців, відправившись для цього у міську комендатуру на Хрещатику.

Комендатура по вул. Хрещатик, 30. Джерело: Вікіпедія

Німцям Валерій сказав, що погодиться на будь-яку роботу. Йому далі доволі неприємну посаду — вивозити трупи. Зокрема з Бабиного Яру. Не дивлячись навіть на таку специфіку, Валерій почав працювати. Але це не приносило йому таких грошей, яких вистачило б на нормальне харчування та ліки для Марини.

Валерій був у відчаї. Він розумів, що не може її врятувати таким чином. Йому було потрібне джерело доходу, яке одразу б принесло грошей. Він був готовий на будь-що. Не дивлячись на методи та моральну складову.

Київ перед німецькою окупацією. Джерело: Київські історії

У Валерія була родичка, тітка Софа. Вона займалась продажом пиріжків разом зі своїм братом Наумом, який був німий та напівсліпий. Наум ліпив пиріжки у сараї з м’яса, яке купляла Софа.

Враховуючи тодішні проблеми з їжею, торгівля йшла дуже добре. Їм навіть не доводилось довго розпродавати товар, бо пиріжки вмить розбирали.

Але містом ходили чутки, що окрім купленого м’яса, туди додавали собак, кішок, птахів, та навіть щурів, яких Софі привозили підпільно. Бо м’ясо було дефіцитом, а пиріжки звідкись брались.

Дивлячись на це, Валерій вирішив запропонувати тітці Софі співпрацю. Він розповів їй, що знайомий з працівником м’ясокомбінату, та що зможе налагодити поставку кількох кілограм м’яса щодня. Тітка з радістю погодилась.

Валерій почав поставляти родичці м’ясо. Проблеми з грошима скінчились. Він почав купувати хліб, чай із сахарином, навіть свічки. В нього хватало грошей на те, що під час війни було розкішшю. Марина стрімко почала одужувати.

Київ часів війни. Джерело: Bigmir

Але все було не так просто. Звичайно, ніякого знайомого з м’ясокомбінату Валерій не мав. Продукція його була дуже сумнівною. А іноді в пиріжках навіть знаходили нігті, через що деякі люди почали догадуватись, з якого м’яса вони зроблені.

Продаж йшов більше року. Але одного разу, у пиріжку знайшли незвичний ніготь. По ньому вдалось визначити, що він належав відомої у Києві проститутці. За це Софу заарештували.

Валерій почав хвилюватись, тому попередив дружину, щоб вона, в разі чого, залишала знак у вигляді напівзакритих фіранок. І одного разу він цей знак побачив. Тоді, не заходячи до дому, він дістав свій тайник, звідки взяв пістолет з грошима, та поїхав з Києва.

Місто часів окупації. Джерело: Запрошує Київ

Представившись червоноармійцем, Валерій познайомився з одинокою жінкою та поселився в одному з сіл. Одного разу, він попросив її поїхати до Києва та передати знайомій (його дружині) грошей. Однак сусіді сказали жінці, що Марину забрали.

Гестапо, знаючи про темні справи, заарештувало і її. Однак, доказів проти Марини не було, тому дівчину не стали розстрілювати. Але сказали, що відправлять у Германію.

Сильно ризикуючи, Валерій повернувся до Києва. Він спостерігав за вікнами з горища іншого будинку, та вирішив зайти. Але сусідка розповіла йому, що разом з Мариною у квартирі поселився німецький офіцер.

Німецька окупація. Джерело: Всеосвіта

Коли Марина була дома одна, Валерій прийшов до неї. Дружина розповіла, що офіцер, який живе з нею, спостерігає за сусідами. Також хлопець дізнався, що тітку Софу теж не розстріляли. Вона змогла доказати, що ніготь, який знайшли у начинці, належав їй. Для цього вона зідрала з пальцю свій власний.

Бізнес, при цьому, продовжував діяти. Як і раніше, Наум робив пиріжки та торгував. Марина розповіла Валерію, що його шукали на роботі. Вона збрехала німцям, що він зламав ногу та поїхав у село. Тоді хлопець повернувся на свою роботу.

Німці у Києві. Джерело: Вікіпедія

Якщо б це була інша посада, німці б розстріляли за таке зникнення. Але, враховуючи вивіз трупів, вони просто стягнули з Валерія штраф та оголосили догану.

Коли німецький офіцер поїхав з їх квартири, Валерію стало відомо, що у дружини з ним був роман. Але вона цього не заперечувала, виправдавшись перед чоловіком тим, що рятувала себе життя. Що, скоріше за все, так і було.

Далі про все можна було забути та продовжувати жити. Валерій навіть думав не повертатись до м’ясного бізнесу. Але все одно взявся за старе, бо вони з Мариною за минулий рік вже встигли звикнути до неекономного життя. А втрачати цю звичку не хотіли.

Цього разу, герой історії вирішив перестрахуватись, та замість того, щоб самостійно носити м’ясо, найняв для цього молодого хлопця. Але того спіймали. Він розповів про все, що тільки знав.

Київ часів окупації. Джерело: Spiegel

Німці вирішили організувати «людожеру» засідку. Але Валерій вчасно запримітив їх, швидко позбувся м’яса та почав бігти щосили. Справа відбувалась на Подолі. Він біг скрізь сараї, під’їзди та вузькі двори. Німцям не вдалось його спіймати. Так він добіг до Набережної. Відірвавшись, Валерій покинув Київ, та повернувся до знайомої у село.

Після цього, історія з торгівлею людським м’ясом стала відомою на весь Київ. У суспільстві піднявся резонанс. Все це почало обростати страшними чутками.

Доходило до того, що люди вже переказували про цілий кровавий завод, на якому перероблялись людські тіла, а організували все це справжні людожери. Але ж сам Валерій людожером ніколи не був.

Одна з чуток говорила, що про Валерія розповіла його власна дружина. Ніби для того, щоб до неї повернувся німецький офіцер. Але що саме сталось у подальшому — невідомо, бо коли в місто зайшли радянські війська, ключові персонажі легенди зникли.

Поділ. Джерело: FotoTikon Blogger

Деякі люди стверджували, що вже після закінчення війни, бачили Валерія поруч з його будинком. Він був гарно одягнений, у супроводі молодої дівчини, яка була сильно схожа на Марину. Він поклав квіти поруч з дверима будинку, і після цього зник назавжди. Більше його в цьому місці ніколи не бачили.

Ймовірно, «будинок людожера» знаходився по вул. Кирилівська, 4, на Подолі.

Нагадаємо, що раніше ми розповідали містичну легенду про привидів цирку Крутікова. Інші цікаві історії продовжать з’являтись на сайті Kashtan Media. Щоб бачити їх першими — не забувайте підписуватись на нашу Facebook-сторінку.

Вам також може сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.